Шкільний портал Марганецької cпеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 2

   






Всесвітня історія 9 кл. Об'єднання Італії.


Фірман Людмила

24.04.2013, 12:58
1
Марганецька школа № 2

Клас: 7
Адміністратор, Учитель

Хоруженко Михаил

24.04.2013, 17:02; (ред. 24.04.2013,17:03)
2
Марганецька школа № 2

Клас: випускник 9 класу
Учень

Рісорджименто — історіографічний термін, що означає період боротьби за політичне об'єднання Італії.

 

Ідеологічні передумови Рісорджименто досить різноманітні: це й просвітницькі, і ліберальні ідеї, романтично-націоналістичні, республіканські, соціалістичні або антиклерикальні, світські та церковні. Експансіоністські амбіції Савойського дому поєднувались із антиавстрійськими настроями.
 
Чималу роль відігравала й національна ідея. Вона була доволі своєрідною: Франко Вальсеккі у своїй роботі про Рісорджименто в контексті європейського націоналізму бачить в основі націоналізму італійського деякі первинні концепції: ідеалістичну — Джузеппе Мадзіні, релігійну — Джоберті, раціоналістичну — Каттанео, реалістичну — Дурандо. Всі вони лягли в основу розробки Романьозі, який поєднав національну ідею та принцип легітимності, розробивши концепцію Етнікархії. Нація для нього — це населення, якому природою задано деяку географічну та духовну єдність. Таким чином, разом з Манчіні, який у своїх лекціях підкреслював безсмертя національної держави, що базується на безсмерті національної ідеї, вони сформували уявлення про юридичну роздрібненість Італії як про явище суто тимчасове, у той час як в реальності справжня держава — національна.
 
«Італію ми створили, тепер слід створювати італійця» (Массімо Д'Азельйо).

Об'єднання Італії навколо Сардинського королівства у 1815—1870

 

Джерело

Крамаренко Валерия

25.04.2013, 15:27
3
Марганецька школа № 2

Клас: 10-Б
Учень

 

На початку 19 століття Італія була об’єднана під владою Наполеона Бонапарта.
Але після його поразки у 1815 році окремі частини цієї країни знову повернулися під владу своїх прежних володарів, і лише П’ємонт залишався незалежним.
Всі ці області керувалися іноземними державами, найбільшою з яких була Австрія.
20-30-х роках 19 століття зростати опір цьому іноземному правлінню.
Внаслідок цього виник так званий рух Рісорджименто – боротьба італійців за створення єдиної незалежної країни.
В 1840 та 1848 роках у багатьох італійських областях спалахнули революції які, скоро були задушені.
Але боротьба за об’єднання на цьому не завершилася – незалежний П’ємонт, яким керував король Віктор-Емануїл, продовжував шукати шляхи до досягнення цієї мети.
Об’єднання Італії було головною метою й глави уряду цієї країни, звали якого Камілло Бенсо Кавура.
Кавура розумів, що самі вони не впораються з цим завданням, тому й шукав спільника у Європі.
У 1858 році такий спільник був знайдений.
Це був племінник Наполеона Бонапарта – Наполеон ІІІ, що захопив на той час владу у Франції.
Наполеон ІІІ погодився взяти участь у війні з Австрією, щоб допомогти приєднати до П’ємонту Ломбардію та Венеціанську області, за однієї лише умови – якщо Франція у свою чергу одержить Савойю та Ніцци.
У квітні 1859 року розпочалася війна.
Об’єднані франко-п’ємонтські війська дуже швидко нанесли поразку Австрії.
Але, побоючись посилення П’ємонту, Наполеон зрадив Кавура і наполіг на включення до цієї країни лише Ломбардії.
Сам же Наполеон ІІІ одержав Савойю та Ніцци.
У 1860 році в склад П’ємонту ввійшли також й інші італійські землі.
А весною того ж року розпочалося повстання на Сицілії, участь у якому взяв Джузеппе Гарібальді.
Солдат армії цього генерала звали “червоносорочниками”, оскільки вони носили сорочки саме такого коліру.
Це вже не вперше генерал Гарібальді брав участь у боротьбі за об’єднання своєї країни.
У 1834 році він очолював визвольне повстання, за що після поразки був засланий на 10 років у Південну Америку.
Під час революції 1848 року Гарібальді знову повернувся на батьківшину, взяв участь у новому повстанні і знову був засланий.
У 1860 році, після повернення з другого заслання, Гарібальді підтримав короля Віктора-Емануїла й відправився на чолі 1000 добровольців на боротьбу за визволення Сицилії та Неаполю.
Досить скоро генерал захопив весь острів, і у квітні того ж року було офіційно проголошено про створення Італійського королівства, королем якого став Віктор-Емануїл.
Лише Венеція та Рим ще деякий час залишалися у складі інших країн, вони ввійшли у склад королівства відповідно у 1866 та 1871 роках.
Саме Рим й став столицею об’єднаної Італії.

 

 

 

 

Джерело

Балакіна Настя

29.04.2013, 19:51; (ред. 29.04.2013,19:57)
4
Марганецька школа № 2

Клас: 10-А
Учень
Камилло Бенсо Кавур

 Граф, итальянский государственный деятель и дипломат. Премьер-министр Сардинского королевства (1852-1861, кроме 1859). Глава правительства объединенного Итальянского королевства (1861). Сыграл важную роль в процессе объединения Италии путем династических и дипломатических сделок.

Камилло Бенсо Кавур родился 10 августа 1810 года в Турине. Его отец маркиз Микеле Бенсо ди Кавур происходил из старинной аристократической семьи из Кьери и в молодости принадлежал к окружению принца Камилло Боргезе, правителя Пьемонта, в честь которого он и дал второму сыну имя Камилло. Мать Камилло, Адель де Селлон, происходила из женевской дворянской семьи кальвинистов, принявшей католичество вскоре после рождения Кавура-младшего. Камилло Кавура, как второго сына, готовили к военной карьере: он учился в туринской военной академии и в 1827 году стал младшим лейтенантом инженерных войск.

Находясь в 1830 году в составе генуэзского военного гарнизона, он с восторгом говорил об Июльской революции во Франции, за что в наказание был переведен в форт Бард в долине Аоста. Кавур стал умеренным либералом, придерживавшимся, как он сам признавался, "золотой середины". Июльская революция, последовавшие за ней восстания в Италии и ответные репрессии изменили его взгляды.

В ноябре 1831 года Кавур оставил военную службу. Он побывал во Франции, Англии, Швейцарии и Бельгии, изучая политические, социальные и экономические проблемы западного мира, и одновременно вникал в аграрные и торговые проблемы Пьемонта.

В 1835 году отец доверил ему управление частью родового имения. Камилло Кавур энергично занялся земледелием, коммерческой и банковской деятельностью, спекулировал на бирже, играл (не всегда удачно) в азартные игры. Кавур был одним из основателей "Банка ди Торино"; построил фабрику свечей, Общества по созданию детских садов (1839), а также Аграрной ассоциации (1842). Он примкнул к борьбе умеренных либералов Пьемонта за реформы, которые продолжил, используя парламентскую трибуну. В 1847 году король Карл Альберт объявил о реформе власти. Кавур приехал в Турин, где при содействии других реформаторов основал газету "Рисорджименто". В январе 1848 года на собрании журналистов и политических деятелей Кавур заявил, что стране нужна конституция, которая укрепила бы власть. Этот призыв нашел отклик среди реформаторов и положил конец колебаниям Карла Альберта. Первые выборы в соответствии с дарованной королем 4 марта 1848 года Конституцией состоялись в апреле. Но Кавур потерпел поражение. И только на июньских дополнительных выборах он был избран в парламент.

С 1823 года Кавур возглавил правительство Сардинского королевства. 

Важным этапом в секретных франко-пьемонтских переговорах, начатых по инициативе французского императора в мае 1858 года, стала встреча Наполеона III с Кавуром 20 июля в Пломбьере в Вогезах, куда Кавур отправился тайно, под видом отдыха в Швейцарии. В центре обсуждения оказались следующие проблемы: поиск предлога для объявления войны Австрии, будущее устройство Италии, получение Сардинским королевством займа в Париже, предполагаемое бракосочетание дочери сардинского короля принцессы Клотильды с принцем Наполеоном. В качестве компенсации за оказываемую Пьемонту услугу Наполеон III потребовал уступить Франции Савойю и Ниццу. Многообещающее начало переговоров с Наполеоном о союзе весной 1858 года побудило Кавура принять энергичные меры, чтобы расположить Россию в свою пользу. Кавур напомнил Петербургу, что дружба с Россией отвечает желаниям, намерениям и целям сардинского правительства.

24 ноября 1859 года Виктор Эммануил II в Турине, а 26 января 1860 года Наполеон III в Париже поставили подписи под секретным договором между Францией и Пьемонтом. Речь в нем шла о наступательно-оборонительном союзе двух держав на случай агрессии со стороны Австрии. Целью союза было освобождение Италии от австрийской оккупации и создание Королевства Верхней Италии с населением примерно 11 млн человек. Кроме того, договором предусматривалось присоединение Савойи и Ниццы к Франции и сохранение верховной власти папы в интересах католической религии. Ведя дипломатическую подготовку к войне, Кавур стремился возбудить у Англии и Германской конфедерации (в чьей поддержке он был далеко не уверен) опасения по поводу возможного возникновения русско-австрийского конфликта в связи с восточным вопросом. "Мы не нуждаемся в помощи России в итальянском деле, - говорил он прусскому посланнику в январе 1859 года, - но если Германия и Англия захотят противостоять нашей борьбе за то будущее Италии, наступление которого является лишь вопросом времени, мы окажемся вынуждены включить в игру Россию. Это будет очень несложно, ибо, как только на Востоке возникнет пожар, Россия начнет защищать там свои интересы, и коллизия с Австрией станет тогда неизбежной..."

В начале 1859 года в Лондоне решили сделать все возможное, чтобы помешать войне между Австрией и Пьемонтом. Англия, играя роль посредника, направила ноту сардинскому правительству с просьбой изложить претензии Турина к Вене. Требования Кавура сводились к следующему: создание отдельного национального управления в Ломбардо-Венецианском королевстве, прекращение незаконного вмешательства Австрии в дела Центральной Италии, аннулирование особых договоров Австрии с герцогствами и прекращение оккупации ею Романьи. Вена отвергла эти требования и выдвинула свои. В самой же Сардинии подготовка к войне шла полным ходом. Кавур вспомнил о Гарибальди и пригласил его в Турин.

23 апреля 1859 года Кавуру было вручено письмо австрийского министра Буоля, содержавшее ультиматум - немедленно сократить численность армии до размеров мирного времени и уволить из нее всех добровольцев.

26 апреля, когда истекал назначенный трехдневный срок для подачи ответа, Кавур отказался удовлетворить требования австрийского правительства, ссылаясь на продолжающиеся переговоры о созыве конгресса. В апреле Австрия напала на Италию - Париж и Турин наконец добились своего, но вина за это формально на них не ложилась. События на Апеннинском полуострове в условиях войны развивались стремительно, что поставило немало серьезных вопросов перед дипломатией. Представительные собрания в Великом герцогстве Тосканском, герцогствах Модена и Парма, а также легатствах или в Романье приняли решения о низложении прежних правителей и присоединении к Сардинскому королевству.

В то же время Наполеон III, одержав ряд побед над австрийцами, заключил в Виллафранка 11 июля 1859 года сепаратное соглашение с Францем Иосифом. Предательство было очевидным. Парме, Модене, Тоскане решили навязать прежних государей. Эти области ответили восстанием. Кавур узнал о франко-австрийском договоре лишь от Виктора Эммануила II. Для него, принявшего на себя чрезвычайно трудную роль посредника между руководимым им итальянским национальным движением и французским императором, это сообщение явилось тяжелейшим ударом. Он подал в отставку. Усталый, с горькой обидой Кавур уехал в Турин. Отдых подействовал благотворно. В его корреспонденции зазвучали совершенно иные ноты. В письме к депутату парламента Кастелли он признавался: "Я не отказался от политики; я бы от нее отказался, если бы Италия была уже свободна; тогда моя задача была бы выполнена; но, пока австрийцы находятся по эту сторону Альп, мой святой долг состоит в том, чтобы пожертвовать остатком жизни и сил ради оправдания надежд, которые я постарался внушить соотечественникам. Я решил не тратить зря силы на агитацию, тщетную и бесполезную; но я не останусь глух к призывам моей Страны".

В августе 1859 года Кавур вернулся в Пьемонт. Нация продолжала видеть в нем выразителя своих надежд и хотела снова видеть его у власти. Министерство Ла-Марморы и Ротацци подало в отставку, и Кавур в январе 1860 года стал во главе кабинета. Через несколько дней он разослал дипломатическим агентам циркуляр, в котором заявлял, что правительство не в силах остановить естественное и неизбежное течение событий. Поспешно заключенный мир в Виллафранке не позволил Наполеону III получить Савойю и Ниццу. Учитывая это, Кавур решил увязать вопрос передачи этих территорий Франции с вопросом присоединения Тосканы и Эмилии к Пьемонту.

24 марта 1860 года соответствующий договор между Францией и Пьемонтом был подписан. Решение о присоединении Центральной Италии к Сардинии, а Савойи и Ниццы к Франции вызвали бурную реакцию европейских правительств.

4 апреля 1860 года в столице Сицилии Палермо началось новое восстание под лозунгом национального единства, присоединения к Пьемонту. Наскоро вооружив тысячу своих сторонников, Гарибальди захватил в Генуе два парохода и отправился к Сицилии. Кавур грозил его арестовать. Но Гарибальди выступал под лозунгом "Италия и Виктор Эммануил", чтобы не дать обвинить себя в неподчинении королю.

11 мая экспедиция "Тысячи" под руководством Гарибальди высадилась в Сицилии и овладела островом. Успешное начало экспедиции побудило Кавура оказать ей помощь. "Проблема, которую мы должны решить, такова: помочь революции, но сделать это так, чтобы в глазах Европы она воспринималась спонтанным актом. В таком случае Франция и Англия окажутся на нашей стороне, иначе не знаю, что они предпримут", - писал он. Кавур направил в Палермо своего сторонника, приверженца присоединения Сицилии к Пьемонту, эмигранта из Мессины Ла Фарину, секретаря и фактического руководителя Национального общества. 6 июня им было подписано соглашение, положившее конец господству Бурбонов в Палермо.

19 августа 1860 года Гарибальди высадился в Калабрии. 7 сентября он торжественно въехал в Неаполь. Случилось то, чего опасался Кавур, когда писал адмиралу Персано в конце лета: "Чрезвычайно желательно, чтобы освобождение Неаполя не было делом Гарибальди, если это случится, революционная система займет место конституционно-монархического строя". После захвата Неаполя Гарибальди призвал идти на Рим, чтобы там провозгласить Виктора Эммануила королем независимой и единой Италии. Это неизбежно бы привело к разрыву с Францией, которого Кавур стремился избежать. Премьер-министр, чтобы перехватить инициативу у революционеров, решил овладеть папскими провинциями, которые отделяли Северную Италию от Южной. Успешное и быстрое завершение королевскими войсками в конце сентября кампании в Марке и Умбрии открыло возможность для интервенции на Юг, подняло престиж Пьемонта, показало намерение умеренных добиваться объединения Италии. Кавур был убежден, что "революционная эра должна быть завершена", а Южная Италия срочно присоединена к Сардинскому королевству, чтобы положить конец революции. Именно поэтому он дал отповедь в парламенте тем, кто склонен был "извлечь пользу из революционного дела ради завершения освобождения Италии, то есть присоединения Папского государства и Венеции.

27 октября 1860 года состоялись встреча гарибальдийских отрядов с правительственным войском и знаменитая встреча Гарибальди с королем. В феврале 1861 года в Турине собрались представители всех областей Италии, кроме Рима и Венеции, а 14 марта Виктор Эммануил был единогласно провозглашен королем Италии. После создания Объединенного итальянского королевства Кавур был озабочен проблемой признания нового государственного образования международным сообществом. Уже 31 марта, то есть спустя всего две недели после того как в Турине было объявлено об образовании Итальянского королевства, его признала Англия, стремившаяся помешать влиянию на новое государство Франции. В тот же день это сделала Швейцария, а 13 апреля - США, затем скандинавские и ряд латиноамериканских стран. Кавур считал, что столицей Италии должен быть Рим. Едва он начал переговоры с французским правительством по этому поводу, как 29 мая он заболел, а 6 июня умер. Нотой от 15 июня 1861 года Париж признал новое государство. Наполеон III хотел поддержать короля и умеренную партию и в без того сложной ситуации, возникшей в связи с утратой Кавура, пользовавшегося в Италии и за ее пределами бесспорным авторитетом.

В специальной ноте французского правительства от 9 июня о положении в Италии, переданной через Монтебелло Горчакову, отмечалось, что смерть Кавура изменила это положение, поскольку он служил "залогом сохранения внутреннего порядка в Италии и гарантией искусной политики; этот залог исчез; враги Италии и крайние партии на полуострове не должны больше считаться с этой решительной волей, с этим преобладающим влиянием, которое умело поочередно опрокидывать их расчеты и обуздывать их желания". 

Джерело

 

 

Опанасенко Олег

21.05.2013, 14:02; (ред. 21.05.2013,14:06)
5
Марганецька школа № 2

Клас: 10-А
Учень

 

Объединение Италии

 

После падения Наполеона в 1815 г. победившие союзники стремились восстановить баланс сил в Европе. Италия вновь была разделена между Австрией (к которой отошли Ломбардия и Венето), Папской областью, королевствами Сардинии и Неаполя и четырьмя небольшими герцогствами. Однако джинн уже вырвался из бутылки.

Националистические и демократические идеи не умерли и нашли выражение в движении за объединение Италии, получившем название «Рисорджименто («Возрождение»). В 1831 г. радикал-утопист Джузеппе Мадзини организовал движение «Молодая Италия», которое вело по всей стране кампанию за единую республику. Его наиболее знаменитым последователем был Джузеппе Гарибальди, начавший свою долгую революционную карьеру в Южной Америке. Однако главным двигателем Рисорджименто стал граф Камилло Кавур, либеральный премьер-министр Сардинского королевства. Репрессивные режимы, установленные в Италии, вызвали восстания в Неаполе и Пьемонте в 1820-1821 гг., в Папской области, Парме и Модене в 1831 г. и по всему полуострову в 1848-1849 гг. Они подавлялись везде, кроме Сардинии, где конституционная монархия стала защитницей итальянского национализма. Терпеливая и искусная дипломатия Кавура добилась помощи Франции и Англии в борьбе против абсолютизма. Поддерживаемый Наполеоном III сардинский король Виктор Эммануил II в 1859 г. изгнал австрийцев из Ломбардии. В следующем году Гарибальди со своей «Тысячей» добровольцев (называемых также краснорубашечниками) высадился в Сицилии. Приветствуемые народом как освободители, они смели деспoтическую власть Бурбонов и продолжили наступление на север по полуострову.

Тогда Виктор Эммануил вступил в Папскую область, и две победоносные армии встретились в Неаполе. Га­рибальди передал командование своими войсками монарху. 17 марта 1861 г. в Турине Виктор Эммануил был объявлен королем Италии. В ходе последующей войны с Австрией в 1866 г к Италии были присоединены Венеция и часть области Венето, а в 1870 г. итальянские войска вопреки воле папы заняли Рим, завершив этим воссоединение Италии. При этом законом была признана духовная автономия пап, что давало папе статус монарха, правящего небольшим кусочком Рима. Ватикан стал самоуправляющимся государством в пределах Италии.

После смерти героев Рисорджименто национальное правительство в Риме стало ассоциироваться с коррупцией и неэффективным руководством страной. Ощущение, что объединение Италии стало возможным в большой степени благодаря врагам ее врагов (Франции и Пруссии), и реальные экономические трудности привели к деморализации общества и серьезным волнениям. В 1898 г. в Милане произошло массовое восстание, за которым последовали репрессии против социалистических движений. На этом фоне в 1900 г. анархист убил короля Умберто I. Италия вышла на арену европейской силовой политики и начала проявлять колониалистские амбиции.

Встретив сопротивление Франции в Тунисе, Италия в 1882 г. объединилась с Германией и Австрией в Тройственный союз и оккупировала Эритрею, которая в 1889 г. стала ее колонией. Попытки Италии захватить Абиссинию (Эфиопию) были решительно пресечены в битве у Адобы в 1896 г. Однако война с Турцией в 1911-1912 гг. принесла Италии Ливию, острова Южные Спорады (Додеканос) в Эгейском море и мечты о возрождении величия Римской империи. Когда разразилась Первая мировая война, Италия вышла из Тройственного союза и сохраняла нейтралитет, но в 1915 г. выступила на стороне Антанты. Однако по соглашениям 1919 г. она получила гораздо меньше, чем требовала, - Триест, Трентино и Южный Тироль, а главное - очень мало колоний. Это унижение терзало ее многие годы.

Послевоенный период отмечен в Италии интенсивными политическими и социальными волнениями, с которыми презираемые всеми и слишком слабые правительства не могли справиться. Патриотический дух и разочарование исходом войны подогревались множеством бывших военных. В 1919 г. националистически настроенный поэт и авиа­тор Габриэле Д'Аннунцио возглавил неофициальную армию, целью которой был захват хорватского порта Риека (Фьюме), переданного по Версальскому договору Югославии. Хотя через три месяца его авантюра потерпела крах, она оказалась «генеральной репетицией» фашистского переворота, который произошел четыре года спустя.

 

Страшко Дар`я

21.05.2013, 15:38
6
Марганецька школа № 2

Клас: 10-А
Учень

 

Об`єднання Італії

На початку XIX століття італійське національно-визвольний рух і рух об'єднання формуються в два політичні течії. Одне з них революційний, припускало залучення широких народних мас до боротьби за національне визволення і об'єднання країни, формувалося навколо групи інтелігентів і буржуа, що входять до підпільний рух "Молода Італія", керовану Дж. Мадзіні. Концепція Дж. Мадзіні передбачала об'єднання країни за допомогою народної революції в єдину і незалежну демократичну республіку.

Однак вимога передати поміщицьку землю селянам Дж. Мадзіні не підтримав, ніж була ослаблена в значній мірі "Молода Італія" і її прихильники. Друга течія об'єднувало великих торговців, підприємців, поміщиків. Вони підтримували видного політичного діяча Кавура, який виступав з ідеєю об'єднання країни і реформ під керівництвом Савойської династії при повному неучасть народу в політичній боротьбі. Це праве крило національно-визвольного руху в ході революції 1848-1849 рр.., Виступило в союзі з реакційними феодальними групами. Ці фактори в поєднанні з контрреволюційною інтервенцією європейських держав (Франції, Австрії та ін) привели до поразки революції 1848 рр.. і відновлення дореволюційних порядків на всій території країни. Лише П'ємонт, знову зберігши незалежність і отримавши Конституції 1848 р. приступив до прискореного розвитку економіки - будувалися нові фабрики і заводи, прокладалися залізні дороги і т.п. Ліберальні кола в інших італійських державах стали орієнтуватися на Савойскую монархію, що проводила антиавстрійські політику. Демократичні сили не змогли виробити єдиної близької сподіванням народу, програми, а частина з них в ім'я єдності в боротьбі за об'єднання Італії, схилялася до відмови від вимоги встановлення республіканської форми правління.

Вирішальним етапом об'єднання Італії стали революційні події 1859-1860 рр.. У ці роки звільняються від австрійської окупації і ліквідують монархії Ломбардія, Парма, Тоскана, а проведені в них плебісцити узаконюють приєднання цих держав до П'ємонту. У 1861 році "Сардінське королівство" трансформувалося в єдине "Італійське королівство".

У 1846-1847 рр.. в Італії виявилися ознаки насувається революції. Голод і позбавлення народних мас - наслідок неврожаїв 1846-1847 рр.. і європейської економічної кризи - викликали хвилювання міського та сільського люду, який протестував проти дорожнечі, спекуляції хлібом і безробіття. Ліберально-буржуазна опозиція наполегливо вимагала проведення перетворень. Стривожені наростаючим бродінням правителі Папської держави, Сардинського королівства і Тоскани приступили до проведення обмежених реформ, щоб послабити бурхливо разраставшееся народний рух. Обраний влітку 1846 р. на папський престол Пій IX оголосив амністію політичним в'язням і емігрантам, заснував консультативна рада за участю світських осіб, послабив цензуру і дозволив сформувати національну гвардію. Восени 1847 р. з ініціативи Пія IX між цими трьома державами було укладено угоду про створення Митного союзу. Поворот у позиції папства викликав в Італії радість, ліберали поспішили оголосити тата вождем національного руху. У Тоскані і Сардінському королівстві було дозволено видавати політичні газети, уряд Туріна ввів на місцях виборні муніципалітети, кілька вдосконалило судову систему.

Всупереч сподіванням монархів зроблені поступки не послабили народного руху, воно навіть набуло ще більшого розмаху. У багатьох місцях страйкували робітники і поденники, в Центральній Італії робітничі виступали з вимогами «права на працю» та «організації праці», в Римі наприкінці 1847 р. хвилювання луддітского типу охопило сукнарів.Частішали масові патріотичні, антиавстрійські демонстрації, їх учасники несли зелено-біло-червоні прапори - символ свободи і незалежності Італії. З осені 1847 загострилася обстановка в Ломбардії. Щоб висловити свій протест проти іноземного панування, жителі Мілана відмовилися в початку 1848 р. купувати тютюн, монополія на продаж якого належала Австрії. Справа дійшла до кривавих сутичок з поліцією і військами. Були вбиті та поранені. Патріотичні маніфестації в Мілані викликали широкий відгук у всій країні.Обурення проти іноземних гнобителів проривалося назовні в Тоскані, папських володіннях і П'ємонті. На Півдні королівським військам довелося придушувати спробу повстання в Калабрії. Італія була на порозі революції.

       

Джузеппе Гарібальді

 

Італійський революційний рух породив таку організацію як "Молода Італія" на чолі з Джузеппе Мадзіні, що почала свою підпільну діяльність спочатку в П'ємонті і Сардінському королівстві. Капітан торгового судна Джузеппе Гарібальді також прилучився до "Молодої Італії".

Проте перший досвід участі в озброєному революційному виступі закінчився для нього плачевно. У 1834 році Гарібальді брав участь в невдалому повстанні в Генуї і був заочно засуджений австрійським військовим судом до смертної страти. Йому довелося, як і багатьом італійським революціонерам, бігти за океан, до Південної Америки, і знайти там нову батьківщину.

Там він більше 10 років воював за незалежність республіки Ріу-Гранді і республіки Уругвай. Першу він захищав на посаді капітана капера від Бразилії, другу республіку, що збереглася до наших днів, - від сусідньої, сильнішої Аргентини. У латиноамериканських війнах революціонер-емігрант Гарібальді удосконалював мистецтво польового командира, яке так стало в нагоді йому в майбутньому на італійській землі.

У свій загін Джузеппе Гарібальді брав на службу переважно співвітчизників-італійців, яких опинилося немало на півдні Латинської Америки. Для них він ввів незвичайну військову форму - червоні сорочки.

Дізнавшись, що на батьківщині знов пожвавився революційний рух, відомий в історії як "Рісоржіменто" і почалася революція, Джузеппе Гарібальді з групою однодумців повернувся до Італії і незабаром і там сформував добровольчий загін "червоних сорочок" чисельністю в 3 тисячі чоловік. Як голова цього загону брав участь в боях на території Північної Італії і Південної Швейцарії. Ця війна виявилася короткочасною і малоуспішною для італійської зброї. Після боїв в Альпах Гарібальді довелося бігти до Швейцарії.

У 1849 році під керівництвом революціонерів-демократів Мадзіні і Гарібальді в Римі була повалена влада папи Пія IX і проголошена Римська республіка.

Командир 5-го легіону "червоних сорочок" став одним з організаторів і керівників оборони Риму від французьких експедиційних військ під командуванням генерала Удіно, які, висадившись в Чивітавеккья, обложили Вічне місто.

3 липня того ж року Джузеппе Гарібальді у голові п'яти тисяч своїх бійців покинув Рим.

Після падіння Римської республіки Гарібальді в липні 1849 року очолив 4-тисячний загін добровольців - "червоних сорочок", що відправився на допомогу революційній Венеції.

Венеціанський озброєний виступ в Італії проти віденської династії Габсбургів був жорстокий і швидко пригнічений австрійськими військами. Гарібальді так і не зумів з своїм загоном прийти на допомогу повсталій Венеції. Командир "червоних сорочок" був арештований п'ємонтською владою, йому загрожував військовий суд.

Джузеппе Гарібальді за допомогою друзів вдалося бігти з рідної Італії. Він опинився в Сполучених Штатах, де якийсь час працював на свічковому заводі, а потім перебрався в Республіку Перу і там знову став капітаном торгового судна, що плавало в Тихому океані.

Під час Австро-італо-французької війни 1859 роки Гарібальді командував добровольчим корпусом альпійських стрільців. В ході бойових дій стрілки-гарібальдійці нанесли в Ломбардії, на рівнинах і в горах, поразки австрійським військам, звільнивши її велику частину. У тій війні саме вони відстояли національну честь Італії, проявивши високі зразки військової доблесті і безстрашності. Про Джузеппе Гарібальді знов заговорили по всій країні.

Герой тієї війни став одним з найдіяльніших і прославлених учасників Італійської революції 1859-1860 років. Центром боротьби проти австрійського панування був П'ємонт. Джузеппе Гарібальді, таємно заручившись підтримкою сардінського короля Віктора-Еммануїла II і його прем'єр-міністра графа Камілло Бенсо ді Кавура, почав діяти.

Зі своїх альпійських стрільців, що відрізнилися у війні проти австрійців, Джузеппе Гарібальді сформував знаменитий в історії загін "Тисяча". 11 травня 1860 року гарібальдійський загін висадився на сіцілійський берег у мису Марсала і рушив на столицю острова місто Палермо.

У міста Калатафімі гарібальдійців чекав корпус неаполітанської армії під командуванням генерала Ланді, посилений польовою артилерією.

Вночі 15 травня "червоні сорочки", що мали 4 гармати, за підтримкою сіцілійських партизан - "піччотті" раптово атакували ворога і нав'язали йому рукопашний бій. "Тисяча" втратила всього 18 чоловік убитими і 128 пораненими.

В результаті перемоги в битві при Калатафімі над регулярними військами короля Франциска II Сицилія в травні 1860 року була повністю звільнена.

Потім військові дії були перенесені на південь Італії. Англійці допомогли гарібальдійцям переправитися через Мессинську протоку. "Червоні сорочки" зробили не менш успішний похід на столицю бурбонської династії Неаполь, і 7 вересня Джузеппе Гарібальді у голові своїх бійців вступив в місто. Незабаром після цього весь італійський південь був звільнений від влади Бурбонів. Неаполітанська армія після поразки при Калатафімі більше не чинила серйозного опору революційним військам.

Вся Італія прославляла Джузеппе Гарібальді як національного великого героя, а він несподівано для багатьох передав завойовані території під владу сардінського короля Віктора-Еммануїла II, який 18 лютого 1861 року проголосив їх землі Італійським королівством.

Слава Джузеппе Гарібальді досягла і берегів Північної Америки. Президент Сполучених Штатів Аврам Лінкольн запропонував йому командування федеральною армією, що билася у той час без особливих успіхів проти армії Конфедерації.

У народного героя Італії у той час були інші турботи. Поза межами об'єднаної країни залишалися ще Римська область і Венеція. Він вирішив силою зброї добитися їх приєднання до решти Італії. У 1862 році Гарібальді з невеликим загоном добровольців зробив похід на Рим, але в бою при Аспромонті зазнав поразки від папських регулярних військ під командуванням генерала Паллавічині і одержав важке поранення. Від ампутації ноги його врятував російський хірург Н.І.Пірогов.

Ім'я генерала-революціонера Джузеппе Гарібальді стало символом боротьби італійського народу за свободу і національну незалежність в XIX сторіччі. В ході громадянської війни в Іспанії 1936-1938 років італійські добровольці-інтернаціоналісти були об'єднані в бригаду імені Гарібальді. Під час Другої світової війни партизанські загони, що билися в Італії проти гітлерівських військ і фашистської армії Муссоліні, гордо носили на своїх бойових прапорах ім'я народного героя, називаючись гарібальдійськими бригадами.

 

 



Залишати повідомлення можуть тільки зареєстровані користувачі
реєстрація